Лялька в червоній сукні

2024 рік

Існувало всього два періоди, коли Аня думала про подарунки без жаху за власний гаманець: її День Народження і Новий Рік. Обидва свята звичайно вимагали чималих витрат та підготовки. Але в день народження подобалось купувати собі різні дрібнички, бронювати гарний зал в ресторані та підбирати меню, робити з себе красуню й не хвилюватись за чек в салоні. А в Новий Рік чи то магічна атмосфера так діяла, чи то просто на серці теплішало від складання списків подарунків та згодом їх пакування під улюблені різдвяні пісні. 

За кілька днів до свята Аня з чоловіком завжди приїздили до батьків. Допомагали прикрасити дім, приготувати страви на стіл. Та й просто разом провести приємно час. Цей рік не став виключенням. 

Щойно ключ дзвякнув в замку, а двері з тихим скрипом відчинились на дівчину з порогу налетіла Олена, її мама. 

 — Анюточко! — новісінька швабра вислизнула з рук. — Іди-но обійму. — вона з докором захитала головою. — Що ж ти не сказала, тато встрів би?

Дівчина посміхнулась, відповідаючи на обійми. 

— Вирішила ось так, сюрпризом. 

Вона покрутила головою, оглядаючись навкруги. В домі вже кипіло прибирання. На краєчку столу, що виднівся з вітальні вже нагромаджувались статуетки та рамки з фотографіями. На кріслі влігся святковий кришталь з шести келихів для вина та чотирьох для шампанського — два побились на якомусь зі свят. Як то кажуть на щастя. З кухні лунав Френк Сінатра, а з другого поверху доносилась лайка тата. Вочевидь, мама змусила його поратись з люстрою. Кіт Мурчик, певно забіг безбач. Точніше на холодильник, аби сховатись від злющого пилососа, підступного віника, та мерзенної мокрої швабри. 

Аня гукнула. 

— Та, привіт!

У відповідь почула. 

— «Привіт» люстру не відітре! Давай сюди, доцю. Бо цю люстру припадошну, їй-богу, розіб’ю. 

Олена обурливо пробурчала. 

— Кожного року одне й те саме! — крикнула: — Ти геть сором втратив, дитина не поїла, не перевдяглась. А тобі вже аби комусь ту нещасну люстру спихнути.

Дівчина відмахнулась. 

— Ма, ти не переживай. Я вдома перехопила. Краще приберемо. Потім поїмо. 

Аня перевдяглась й побігла на другий поверх до батька. Скляні пелюсточки остогидлої люстри вже менше ніж за годину виблискували й переливались м’яким золотавим світлом. Після тато взяв на себе суто чоловічу частину роботи: десь полагодити, цвях забити, картину підрівняти, плінтус прикрутити. Однак, від ганчірки та віника В’ячеслава навіть полагоджені контакти світильників в дзеркалі не врятували. 

Дівчина з мамою швидко витерли пил з меблів та книжкових поличок. Перемили кришталь — на один келих для вина стало менше. Як то кажуть: на щастя. З дзеркал пропали точкові плямки, паркет виблискував. 

О четвертій нарешті зібрались на кухні. Олена нарізала тоненькі канапки. Аня приготувала салат та заварила запашний чай. Колись Аня з її чоловіком, Женею привезли його з різдвяної поїздки в Чехію.

Цьогоріч Аня і Женя нікуди не їздили. Дуже швидко після повномасштабного вторгнення чоловікам заборонили виїжджати. Але перший рік не дуже й хотілося. Лишень ближче до середини 2023 усі потроху прийшли до тями. Тепер і відволікали себе думками про свято. Жити намагались — негоду від себе так гнали. 

Накрили на стіл, розсілись. 

— А Женічка де? — все допитувалась мама. 

Дівчина усміхаючись цокнула язиком. 

— Ох, та на зйомку його висмикнули в іншому кінці міста. Магазинчик крафтових новорічних іграшок. Ближче до сьомої під’їде. 

В’ячеслав задрав підборіддя та піддів доньку. 

— Значить без нього ялинку прикрасимо. 

Аня скинулась. 

— Та що така нетерплячка? Не можна почекати?

Чоловік підступно захихотів. 

— Так! А ти шо думала?

Олена поспішила розняти суперечку батька і доньки.

— Ох! Знов за рибу гроші! Заспокойтесь! Всі разом будемо прикрашати!

Аня і В’ячеслав хитро переглянулись й жартома одночасно відкрили рота, наче готувались продовжити суперечку. Жінка пригрозила їм лопаткою для млинців.

— Так!

Обидвоє миттєво заспокоїлись та рівненько витягнулись на стільцях. Олена задоволено посміхнулась. 

— Ось тепер молодці. — жінка роздала вказівки. — Як доїмо підемо на горище. Ти, Славо дістаєш і збираєш ялинку. А ми з тобою розберемо коробки та дістанемо прикраси. 

Чоловік кивнув. 

— Але спочатку приберемо тут. 

— Пра-а-авильно! — жваво захитала головою жінка. — А то що ми з Анюткою дарма все полірували.

Кухню завжди прибирали найдовше. Мармурові стільниці, дерев’яний стіл та інше кухонне начиння забруднювалось швидше, ніж відмивалось. Пройшло немало часу перш ніж вони потрапили на горище. 

Воно знаходилося на другому поверсі. За дверми в стіні. Відкривались вони важко без сторонньої допомоги. А в дитинстві дівчини ховались за старим килимом. Від того Аня будучи малою вважала їх чарівними. Клацнув перемикач. 

Тускле світло одинокої лампочки розсипалося по заповненому коробками  вузькому коридорчику. В’ячеслав першим пробрався крізь вкриті пилом коробки та колись білі мішки. Взяв завернуту у вицвілу тканину зелену красуню та пішов вниз збирати. А Олена з Анею лишилися на самоті. Поки дівчина відкривала коробки по черзі, шукаючи ялинкові прикраси, її мама застигла над ящиком зі старими іграшками доньки. Раптом вона тихенько, але захопливо крикнула. 

— Ой, донечко! Ти диви, що я знайшла! Пам’ятаєш, наш Вітя тобі подарував?

Аня побачила в її руках ляльку Барбі в червоній сукні з гігантськими трояндами на спідниці. Платинова зачіска відкривала обличчя без жодного недоліку. Блакитні очі світились радістю, яскраві червоні вуста не потьмяніли з часом. Вони широко всміхались. 

Дівчина обережно взяла ляльку та покрутила в руках. Мимоволі виникло бажання всміхнутися їй у відповідь. 

У пам’яті одразу сплив цей день.

2003 рік

Того року сніг та легкий морозець радували дітей з кінця листопада. Для другокласників дорога до школи й додому стала довшою, бо обов’язкову традицію «намилити» товариша по парті ніхто не скасовував. Сидіти на уроках й за домашнім завданням перетворилось на нестерпність. Бо ж надворі гілочки під натиском снігу завмерли, бурульки грайливо мерехтіли — закликали кинути все, натягти шапку казна-як та побігти насолоджуватись життям. Яке там навчання? 

За тиждень до зимових канікул тим паче не сиділось! Кожного разу замість того, щоб вчительку слухати, маленька Аня дивилась у вікно. Особливо, коли знала, що мама з бабусею на Фрунзенський пішли. Тоді не було ще сучасних магазинів, чорного АТБ та кав’ярень. Зате все прикрашене й мерехтить, у повітрі ялинкою пахне. А в школі дай боже, щоб одну нещасну мішуру повісили. 

Тридцять першого грудня зима справжнє свято влаштувала. З ночі величезні купи снігу навалила. Тато увесь ранок машину розкопував. Як то годиться, лаявся. Але потім взяв Аню на вулицю і вони сніговика ліпили, аж до поки мама грітись не покликала. 

Далі вже було не до снігу. По «Новому каналу» показували казки. В каміні потріскували дрова. В кімнаті стояла вже прикрашена ялинка та розносила запах хвої по дому. Над ліжком та уздовж кімнати дівчинки переливалась золотим, оранжевим, червоним новенька гірлянда. Мама на кухні готувала святкову вечерю і тато їй допомагав. 

Тепло. Затишно. Святково.    

Раптом жінка щось згадала. Зайшла до кімнати доньки. 

— Анюточко, вдягайся! На Фрунзенський з тобою підемо. Продуктів треба докупити. 

Щаслива дівчинка зістрибнула з ліжка. Натягла теплі колготки, вділа нещодавно куплені джинси та светрик. Насунула куртку. Хотіла прошмигнути без шапки та в мокрих, але улюблених рукавичках. Однак шлагбаум у вигляді мами зупинив коло виходу. Олена цупко пробіглась по зовнішньому вигляду донечки. Похитала головою. Вручила сухі, хоча й менш улюблені рукавички, одягла шапку з пухнастим жовтим бубоном. 

Поки дійшли восьмирічна Аня встигла виконати все задумане. Погладила сусідську білу кицьку — на снігу Маська мала особливо гарний вигляд. Зловила ротом не менше десятка сніжинок, проте смак їх так і не відчула. Зірвала бурульку. А от сніжного янгола  вирішила зробити дорогою додому. 

Як тільки вони звернули на Фрунзенський з рідної вулиці, попали у справжній вирій. Люди носились туди-сюди з пакунками. Хтось комусь щось розповідав. Діти з переможною посмішкою несли коробки з випрошеними іграшками. Коло АТБ стояв чолов’яга в заношеному картузі й торгував ялинками. 

Дівчинка подивилась на Олену з жалібними очима. 

— А ми у дяді купимо гілочку? — для кращого результату тоненьким голоском протягнула. — Будь ласочка.

Жінка зітхнула, та погодилась. 

— Добре, доню. Після того, як скупимось обов’язково візьмемо тобі гілочку.

Очі Ані загорілись. 

— Саму красиву й пухнасту?

Жінка підтвердила. 

— Найкрасивішу й найпухнастішу!

В АТБ змогли купити тільки мандаринів та яблук. За іншим довелося йти на ринок. Олена в голові перераховувала список продуктів, а Аня з цікавістю роздивлялась людей, що проходили повз. Аж допоки на горизонті не показалась знайома чорна шкірянка нарозхрист. 

Дівчинка на радостях вирвала руку й побігла з криком.

— Дядечку!

Юнак підхопив Аню на руки й закинув на плече. Спрямував у сторону Олени, котра вже кинулась наздоганяти непосидючу доньку. 

— Привіт, сестричко! — відсалютував він їй. — На закупи з малою вийшла?

Жінка непомітно трухнула пакетом. 

— Як бачиш. Аню з собою взяла, щоб телевізор багато не дивилась. — вона тепло посміхнулась. — А ти не змерз, Віть?

Вітя відмахнувся.

— Ой, Оленко, ти ж знаєш! — його настрій змінився й він пустив бровами грайливі хвильки. — Я гарячий хлопець!

Жінка приснула. 

— Ну звичайно. А кому я потім дупцю проколюю? 

Вітя перехопив Аню й зазирнув в дитячі очі зі смішинками. 

— Ти ж знаєш, мала, це твоя мама так жартує. Я в тебе ого-го, фіг мені хто що проколе!

Олена посміялась. 

— Дев’ятнадцять років, а точно дитина!

— Не дитина, а дорослий мужчина! — виправив її Вітя й потім сказав. — Слухай, Оленко. Віддавай мені малу. Я з нею погуляю, а ти нормально скупишся!

Олена погодилась. Вона покрокувала в сторону наметів. А Вітя всадив Аню на плечі та рушив у бік магазинчиків. Їхня прогулянка походила на споглядання різних товарів на вітрині. Вони зайшли лише в один магазин, де молодий чоловік накупив собі дисків для нещодавно придбаного  музичного центру.

Нарешті вони зайшли в останній магазинчик. На двадцяти п’яти метрах квадратних розмістились мийні засоби, косметика, господарчі товари та в маленькому кутку іграшки. Поки Вітя купував мийний засіб за завданням бабусі, Аня задивилась на двох однакових ляльок Барбі. Єдина їх відмінність була у кольорі сукні: одна у рожевому, інша в червоному. Аня замилувалась саме тією, що в червоному. Позаду неї розкинувся пишний сад. А лялька була його головною трояндою: гарною, пишною. Ту, чий цвіт запам’ятовують назавжди й пригадують навіть у холодні зимові вечори. 

Над вухом пронісся шепіт. 

— Подобається, мала?

Аня швидко кивнула. 

— Ага…

Не вагаючись ані на секунду, Вітя дістав з внутрішньої кишені гроші та підійшов до продавчині. 

— Дайте нам ту, що в червоному. 

Радості дівчинки не було меж. І здавалося, її тільки побільшало, коли вона побачила маму з найкрасивішою і найпухнастішою гілочкою. 

2024 рік

Аня пригладила волосся ляльки та стерла пилинки з її обличчя. Її обійняли за плечі. 

— А це в тебе що, кохана?

Дівчина обернулась й одразу наштовхнулась на прохолодні губи Жені. Він чмокнув її в ніс, а потім по-зрадницьки засунув льодяні руки під флісове худі. Аня підскочила.

— Ти чого такий холодний?!

Але ляльку так і не випустила з рук. Чоловік повторив своє запитання. 

— Так що це?

Дівчина всміхнено відповіла. 

— Вітя подарував мені ще в дитинстві на Новий Рік. — запропонувала. — Вона у хорошому стані. Заберемо й посадимо під маленьку ялинку?

Женя насупив брови й уточнив. 

— Це та що біла й скляними трояндами прикрашена?

— Так, — сказала дівчина. 

Він погодився. 

— Окей, кохана. Як скажеш. 

Олена обперлась на стінку. 

— А знаєш, Анюто, Вітя тоді за останні зароблені п’ятдесят гривень тобі купив.

Очі дівчини округлились. Це зараз п’ятдесят гривень були трьома-чотирма проїздами на громадському транспорті. Мало що на них купиш, а гарну ляльку тим паче. Але на початку двотисячних…

— Ого… — тільки й промовила Аня.

Женя прокоментував. 

— А він молодець. 

Аня дуже любила цю ляльку. Й саму історію розповідала не раз, коли питали про улюблений новорічний спогад. Але тепер лялька в червоній сукні стала ще ціннішою. Не тому, що вона була й досі гарною. Колись один юнак не побоявся віддати останні зароблені гроші за посмішку маленької дівчинки.

18.12.2022