Монолог «Тіпа свято» (або Сповідь з-під подушки)

Лежу я, значить, у цій темряві, як, ізвіняюсь, кілька в томаті. Зажатий між матрацом і чиєюсь головою, яка важить, по ощущениям, тонну. Думаю про високе.

Зверху хропе так, шо аж пір’я вібрує. Слюна, навєрно, вже на наволочку капає. Красіво, капець. Романтіка. А я ж замотаний у цей празднічний папір — шуршу, як миша.

І от лежу я, весь такий красівий, в бантіку, і гадаю. Оце щас воно проснеться, почне рукою під подушкою шарить, шукать чудо... Надіятись на айфон чи хоча б на павербанк. А витягне мене — і шо?

І начнеться оце театральне іскуство: «Ой, дякую, яка прелєсть!», а в очах читається: «Нащо мені оце?».

Но поки шо воно спить, сопе в дві дірки. І я тут — царь. Жду свого звьоздного часа, шоб окончатєльно розчарувать або, чим чорт не шутіт, обрадувать цю сонну морду.