Нахабний жовтень

Ось і жовтень у світ увірвався,

Чемним бути він не намагався.

Тільки-но на поріг, і одразу 

Всім почав роздавати накази:

``Що за несмак? У цьому сезоні

Зелень точно, шановні, не в моді!

Швидко крони взяли й одягли

У багряно-жовті кольори!``

Враз дерева верхівки схилили

І від сорому почервоніли.

Жовтень, звісно що, рацію має.

А тим часом той дощика лає:

``Ну чого ти так мало побризкав,

Мов маленьке шмаркляве дівчисько?

Худко з силами, хлопче, зберися

Та на землю потужно пролийся!``

Дощ почув про дівчисько образу

І заплакав нестримно одразу.

Хлинув повінню плач на ліси.

Жювтню ж вже не до того рюмси.

Підганяє маленьку він качку:

``Хапай речі, дурепо, заначку.

Зима близько, тож хутко давай,

Шлях на південь скоріше тримай.

Скоро тут будуть люті морози,

І зростуть повсякденні загрози,

Ляже темрява на озерце,

Не врятує підшкірне сальце``.

Качка все дуже добре почула

Та діяльності не розгорнула.

Навіть хвостиком не повела,

А спокійненько відповіла:

``Ви, шановний, мене не лякайте,

І чемніше, прошу, розмовляйте.

Знаю, ви тут великий цабе,

Та почуйте, будь ласка, мене.

Я нікуди тікать не збираюсь

І в озерці свому залишаюсь.

Вже не перша для мене така:

Повна темряви й жаху зима.

Звісно південь - край теплий, безпечний.

І гостинний для нас, безперечно.

Та давно вже всім качкам відомо:

В гостях добре. Та краще все ж вдома.

Тож часи темні, знаю напевно,

З озерцем рідним переживемо.

Усе витримаєм, не злякаємось.

І весни ми разом дочекаємось``.

Жовтень плюнув в серцях: ``От, дівчисько!

Що з тих взяти качок українських?

Залишайся, як жити набридло``.

І пішов, підморгнувши привітно. 

Ну, а качка лишилась сама,

Та й неспішно собі попливла.

І милується пташечки серце:

Яке ж гарне осіннє озерце.