Нас ніколи не вчили любити

Ти помітила, що нас ніколи не вчили любити? Ні в школі, ні на позакласних гуртках, ані душею, ані тілом. Намистини досвіду батьків, які ми визбируємо все своє життя для себе, здебільшого відлиті з їхніх власних мрій, надій та уявлень і викатані на рейках, прокладених суспільством 

Чому існує так мало форм: одружений/на, неодружений/на, розлучений/на? Добре, ще часом фігурує — коханець і коханка — парадоксально солодкий і спокусливий образ у книгах та фільмах і таке брудне й засудливе поняття в житті. 

Адже форм комунікації і взаємодії існує, певно, більше, ніж класифікованих кольорів. Чому немає форми: батьки, подружжя, що живе окремо, життя втрьох? Чому немає форми для людей, які люблять одне одного, але не хочуть жити разом? Для тих, хто має близькість без побуту? Для тих, хто має побут без сексу? Для тих, хто повертається одне до одного знову і знову, навіть після пауз, інших людей, інших життів?

Нас не вчили, що любов — це не лише почуття, а й побутове сумісництво. Що можна дуже любити людину і не витримувати її ритмів життя. Її мовчання. Її способу складати речі, торкатися, спати, витрачати гроші, проживати втому. Нас не вчили говорити про еротичні уподобання, про фантазії, про бажання, які теж є частиною любові, а не чимось брудним, другорядним чи незручним. Наче любов автоматично вирішує секс, побут, кордони, близькість, мовчання після сварок і те, хто сьогодні митиме посуд.

Ти помітила, що більшість казок не про любов, а про закоханість? Про здобуття. Про спрагу. Про підкорення. Казка закінчується там, де любов мала б тільки початися. «І жили вони довго і щасливо». А як саме жили? Хто з них ішов спати ображеним? Хто переставав хотіти сексу? Хто втомлювався від побуту? Хто мовчав тижнями? Хто закохувався в когось іншого? Хто не витримував чужої тривоги, чужої депресії, чужої тілесності? Хто хотів будувати кар’єру а не бути весь час доступним чи доступною? Ніхто не показував принцесу, яка плаче у ванній, бо їй тісно в ролі хорошої дружини. Ніхто не показував принца, який боїться говорити про свої бажання, щоб не виглядати неправильним.

І тому ми часто виростаємо спраглими не любові, а нового знайомства. Нового погляду. Нового підкорення. Нової драматургії. Бо саме це ми вичитали в книжках у дитинстві. Саме це нам продавали як любов. Оце напруження між «ще ні» і «вже майже». Ця спрага. Ця недоступність.

І фільми теж рідко про любов. Вони про страждання. Про трагедію. Про залежність. Про людей, які не можуть бути разом і тому хочуть одне одного ще сильніше. Про любов як форму болю. І це теж вплітається новими намистинами в нашу свідомість. Намистинами чужих страхів. Чужих уявлень. Чужих сценаріїв.

Бо, знаєш, я загубилася. У тому, де закінчуюся я, а де починаються інші.

Бо, знаєш, зараз часто пишуть про те, що треба проговорювати свої бажання. Вислуховувати. Намагатися зрозуміти справжні причини поведінки іншого. Дитини. Партнера. Матюкливого водія сусідньої машини.

Але ніхто не пише, що це потребує колосальних ментальних зусиль. Таких, після яких хочеться сховатися в печеру дні на три й просто відходити від розуміння цього світу. Від усіх цих причин, мотивів, травм, контекстів, які ми роблять нас нами.

Але в тебе немає трьох днів. Навіть три години — занадто велика розкіш саме зараз. А тобі треба саме зараз. Не колись, коли домовишся з нянею, подругою, сусідом, листоношею чи президентом. Домовишся, звісно, якщо захочеш.

Знаєш, що я подумала вчора?

Вчора ми дивилися фільм про іранську письменницю, яка в дев`яностих роках роздумувала над тим, щоб виїхати з Ірану. Чоловік заспокоював її: влада змінюється, нам не так уже й погано. А вона відповіла: «Тоді рішення приймаю я».

І я раптом зрозуміла: чоловіки часто можуть чекати. Вони можуть перечекати. Звикнути. Пристосуватися.

А жінки часто вже не можуть залишатися в тих обставинах, у яких є. Наче в якийсь момент біль від змін стає меншим за біль від того, щоб залишитися. І саме тоді вони стають сильнішими.

Нас ніколи не вчили любити по-справжньому. Не тою любов’ю, яка «довготерпить», бо дуже часто це взагалі не про любов, а про терпіння, обов’язок, співіснування поруч. Така любов розповсюджується на дітей, батьків, хвороби, старість — але не може бути єдиним визначенням партнерства.

І водночас зараз ніби стало модним вискакувати після першого прояву аб’юзивності. Після першої незручності. Після першої тріщини.

Так, звісно є речі, які справді не можна терпіти — приниження, насильство, систематичне знецінення. Але кожен з нас неповторна перлина складності. Страхи. Травми. Досвід. Незрілість. І близькість іноді передбачає не втечу після першої помилки, а здатність прожити складність разом.

Бо проживання складнощів разом теж може бути насолодою. Насолодою від того, що тебе не покинули після незручної розмови. Що тебе витримали не лише красивого, легкого і сексуального, а й втомленого, розгубленого, мовчазного. Що поруч залишилися.

І так само простір одне без одного теж може бути любов’ю. Довірою. Близькістю. Можливістю дихати окремо й не втрачати «нас». Піти у свої думки, свої вечори, своїх людей — і знати, що любов від цього не закінчується. Що окремість не завжди означає дистанцію. І що бажання побути окремо не означає бажання піти назавжди.

Можливо, нас просто ніколи не вчили, що любов — жива. А все живе змінюється, втомлюється, боїться, хоче свободи, хоче близькості, хоче тиші, хоче повернення. І, можливо, форм любові справді значно більше, ніж суспільство змогло для нас придумати. І ми, наче сліпі кошенята, намацуємо власні форми — одночасно закохуючись, плачучи, розчаровуючись, старіючи. Тому кожен з нас має знову і знову винаходити любов.