По той бік мрії

— Марку! - впізнаю та машинально окликаю високого худорлявого чоловіка. Коли сутула постать обертається, я вже сумніваюсь, чи варто було впізнавати. Але помилитись я не міг. Він майже не змінився з часів останньої зустрічі. Ми всі не змінюємось вже довгий час.

У добре знайомих очах спалахує невеличкий вогник радості і швидко згасає. Вустами прослизає посмішка ввічливості, і вони тихо промовляють:

— Привіт, Жероме!

Звісно, він мене впізнав.

— Може, - я не впевнений, що він погодиться, проте пропоную:

— Може, зайдемо десь на філіжанку кави? Ти не спішиш?

- Та вже нема куди спішити, - сумно іронізує він і ми вдвох рушаємо до улюбленої кав`ярні в затишному куті двох будівель, поруч з собором св. Томаша.

Ми єдині сідаємо за столиком на вулиці, під великим білими парасолями на випадок сонця і дощу.

— Як твої справи? - питаю я.

— По-тихеньку, - густі сиві брови зліймаються на мить.

Я пойорзав на залізному кріслі. Стільки років не бачились, а нема про що говорити.

Небом вітер жене важкі хмари.

До нас підходить офіціантка років 25, а може й 60, залежно до якого покоління належить: нашого чи після нас.

— Я вас слухаю,- жваво говорить вона.

— У вас ще готують малинову тарту? - запитую.

— Так, авжеж. Дві тарти?

— Так. І дві білих кави.

Дівчина ховає блокнот до кишені фартуха і зникає в дверях кав`ярні.

— Скільки пройшло з того часу? - питаю я з акцентом на слові ``того``. Років 70?

— 73 роки і ще одна весна, - відповідає мій колишній колега. Мій друг.

— Знаєш, я повернувся в Лабораторію для досліджень.

Мврк, схоже, дещо дивується.

— Мені вони теж дзвонили, - говорить він, - я їм сказав, що немає сенсу в нових дослідженнях. Слід просто чекати.

— А я не зміг просто так сидіти. Перші роки на пенсії, солідна надбавка за відкриття. Все було добре. Але потім стало нудно. Стало нестерпно дивитись до чого це призвело і не спробувати відвернути.

— Протиотруту створити неможливо. Має пройти кілька поколінь, щоб набута модифікація вщухла. Має пройти безліч циклів випарування і осідання води, поки вона очиститься.

Нам принесли наше замовлення. Офіціантка розставила перед нами тарілочки з малиновими тістечками, ароматним напоєм, склянки та графин з водою.

— Марку, скільки це - кілька: два, три, чотири? При теперішній довжині життя це може затягнутися на 4-5 століть! Це майже від доби ренесансу до срібного віку! Треба щось робити.

— Нас чекає доба вакууму. Ми не здатні вигадати щось нове. Тим паче антивакцину. Нам варто працювати над збереженням базових умінь та знань.

Кілька дрібних крапель падають на сірий асфальт.

Я хочу щось заперечити, проте осікаюсь. Його відчуття безвиході переходить в мені. Точніше, я розумію, що моє нав’язливе бажання щось змінити це зворотна сторона його пасивності.

— А скільки ж людство шукало шляхи подовжити життя! - риторично запитую я.

Через темні хмари здається, що вечір прийшов значно раніше. Пориви вітру сіпають парасолі над нами. Офіціантка поспішно збирає серветки з інших столиків.

— Ти знаєш, сам Ха-й, той що перший склав формулу Сповільнення Циклів (СЦ), намагався покінчити собою 8 разів. Мабуть, страшніше за вічне життя лише невдале самогубство, - руки Марка стискають підлокітники стільців. Я бачу як біліють його кісточки.

— Не слід піддаватись паніці щодо вічності нашого життя. Це ще не доведено.

— Хіба? - в очах Марка спалахує нездоровий вогник. Ти гадаєш статистика природної смерті втішає? На 1 сумнівно зареєстрований випадок природньої смерті припадає 18 самогубств!

— І тому ти пропонуєш чекати? - вже спалахую я. Бездіяти? Не намагатись хоча б втекти з в`язниці, до якої ми самі себе кинули?

— А що ти пропонуєш? Якщо за 70 років ми не знайшли протидії, коли всі дослідники світу працюють над цим? Якщо ми навіть не можемо розпочати війну і вбити один одного в ній? Сповільнення діє не лише на наші клітини, воно знижує агресію. Ніхто не здатен прикінчити іншого, віддати наказ про масове знищення. Воно уповільнює все наше життя! Нове покоління цього не розуміє, але я пам`ятаю, як було! Жероме, моїй дочці, яку ми народили в 96років вже три, вона щойно почала ходити, а лікарі бояться, що це зарано для дітей. А як вони житимуть, якщо ми не помремо? Що вони їстимуть?

— Знаю, - я відвожу погляд і помічаю, що асфальт темнішає від дощу. Вода - основа життя, - проноситься в мене в голові і я сміюсь недолугості цього висновку. - В мене самого 10 річна донька. Вже читає по складах. Жінка гадала, що настав клімакс. Але це просто подовжився цикл.

Дощ полився стіною. Офіціантка з порогу запросила нас в середину, але я покачав головою на знак відмови. Ми стали слухати дощ.

— Щодо війни, - я намагався перекричати водну стихію. Ти знав, що вакцину СЦ розробляли як зброю? Але якийсь добрий Прометей викрав її і розповсюдив у воді. Все відбулось надто швидко.

Та Марк, схоже, не чув. Він дивився як його ноги вкривають дрібні краплі води. Спочатку зависають маленькими блискучими цятками, а потім поглинаються тканиною кедів.

Коли дощ трохи вщух, Марк затрясся в дивнім сміхові:

— Жероме, але ми ж тоді здійснили мрію людства! Жероме, ми тепер можемо жити вічно!

Дощ заглушив його сміх.

— Офіціантко, рахунок, - покликав я дівчину, коли та знов виглянула з-за дверей. Поклавши на стіл гроші, я помітив, що Марк не доторкнувся до їжі.