Шкільний Паноптикум: Культ Снігу, Обісрані Кителі та Тилові «Шерифи»

Ну що, мої маленькі допитливі читачі, які так віддано люблять порпатися в чужій брудній білизні! Розігрів закінчився. Сьогодні я витягаю на світ божий такі пласти ностальгічного трешу, від яких у пристойних людей стається ментальний шок.

Сідайте зручніше, ми починаємо новий тур нашим шкільним заповідником. Сьогодні у програмі: Машенька, діагнози від завуча, масовий психоз через опади та велике викрадення кріпаків.

Акт VII. Овочева плантація та культ першого снігу 

Почну з лінгвістично-педагогічного лікнепу. У нашому класі було трохи більше двадцяти гомо сапієнс (хоча щодо «сапієнс» я погарячкував). І наша вельмишановна заступниця директора з навчально-виховної роботи, яка за сумісництвом викладала нам українську мову та літературу, з повною відповідальністю заявляла, що ми — клас «УО». Для тих, хто не володіє термінологією радянської спецпедагогіки, «УО» — це умственно отсталые.  

Чи мала вона моральне або етичне право таврувати дітей? Звісно, ні. Чи була вона права? Ну... принаймні на третину, а то й більше, вона таки влучила в яблучко. І зараз я поясню чому. 

Уявіть картину: йде урок, вчителька намагається вбити в наші пусті голови розумне, добре, вічне. Раптом якесь коренеплідне створіння біля вікна помічає, що на вулиці пішов перший дрібний сніг. У цей момент в овоча відключаються останні залишки нейронних зв`язків, воно підривається і реве на весь кабінет: «ООО, СНІІІГ!».  

І тут починається масовий психоз. Все це стадо баранів — переважно дівчата, але й деякі особини чоловічої статі — підривається з місць (посеред уроку, нагадую!) і біжить до вікон. Далі починається брудний тваринний балаган:

«Ой, сніжок! Сніжочок! Який білий, у-ля-ля! Який чарівний! Дай я подивлюся! Ні, тепер моя черга!»

Двадцять еволюційних тупиків туляться носами до скла і пускають слину на замерзлу воду так, ніби вони все життя провели в пустелі Сахара і сніг бачать уперше в біологічному циклі. Поки бідна викладачка намагалася розсадити цей звіринець по клітках, минала половина уроку. І цей цирк повторювався стабільно — з 1 по 11 клас. Щороку. Кожного першого снігу.

Тож у чомусь завуч була права. Шкода тільки, що синочку директора, який під визначення «УО» підходив ідеально і читав по складах, вона за таке ж слиняве стояння біля дошки гарантовано малювала в журналі 7 балів. Кумівство — воно таке, навіть у заповіднику дурості.

Акт VIII. Машенька: від радянського кителя до тилового «шерифа»

А тепер перейдемо до головної зірки сьогоднішньої програми. Знайомтеся — Машенька. Чому «Машенька», якщо це представник чоловічої статі? Все просто: це чудове прізвисько йому дав рідний старший брат, який був старший за нашого героя майже на десять років.

До речі, для довідки: зараз цей доблесний брат у повній екіпіровці, зі зброєю в руках і в лавах поліції веде запеклу, героїчну боротьбу... ні, не з окупантами, а з місцевими ухилянтами в тилу. Але яблуко від яблуньки, як то кажуть. Судячи з усього, єдиним спільним жартом у їхній родині була сама «Машенька», тому братик не дуже палав бажанням проводити час із цим дивом природи.

У шкільні роки Машенька запам`ятався епічним актом вандалізму. Наш клас за сумісництвом слугував музеєм бойової слави (чи чогось подійного, вже не згадаю). На стіні там гордо висів музейний експонат — оригінальний китель радянського солдата з погонами СА. Одного разу хтось приніс у клас торт на день народження. Машенька жер цей торт так ревно, що засрав солодким кремом усі свої пухкі ручки. І як ви думаєте, об що цей геній вирішив їх витерти? Правильно — об той самий радянський китель. 

Наступного дня класна керівниця виявила осквернення раритету і почала шукати винного. Клас традиційно увімкнув режим партизанів. І тут Машенька, зрозумівши, що пахне смаженим, вирішує ввімкнути режим великомученика і подає голос: «Ну, якщо ніхто не зізнається, то нехай винним буду я!». І з благородним обличчям забрав обісраний китель додому, типу відчистити крем. Совість заграла? Та ні, просто тваринний страх перед викриттям і бажання пошити себе в герої перед публікою.  

Але справжній бенефіс Машеньки настав у 2022 році. Поки країна здригалася від початку повномасштабного пекла, наш герой опинився в лавах ТЦК. Пам`ятаєте, як росіяни влаштовували обшуки, вибиваючи двері в Бучі, Ірпені чи Вознесенську? Так от, Машенька вирішив косплеїти ці методи, але в глибокому тилу, по селах. Воно ногами вибивало людям ворота, трощило двері й заходило на приватні подвір`я з самочинними «обшуками». Що воно там шукало у шафах переляканих селян — загадка, але першою про ці тилові подвиги з гордістю почала роздзвонювати та сама вчителька географії, у кабінеті якої директорський синочок колись розгатив акваріум. 

Фінал «кар`єри» Машеньки в ТЦК — це взагалі готовий кримінальний трилер. Стояв цей тиловий титан разом із ще одним таким же «героєм» на трасі біля одного з сіл (назву з етичних міркувань опускаю). Повз них мирно проїжджав місцевий чоловік на велосипеді. У Машеньки миттєво увімкнувся вихований роками професійний рефлекс: воно з розгону пнуло ногою заднє колесо велосипеда.

Чоловік, звісно, летить шкереберть на асфальт, а Машенька всією своєю жирною тушею сідає на нього зверху, крутить руки, замикає наручники і разом зі своїм колегою-коханцем пакує бідолаху в машину. Повезли в Миколаїв, у військкомат. Там Машенька за лічені хвилини оформлює чоловіка — увага! — без жодного медогляду, без навчання, одразу в штурмову бригаду на «нуль». Чистий бізнес, план горить. 

Але тут система дала збій. У військкоматі з`явився чи то місцевий воєнком, чи то хтось притомний зі старших, і затриманий встиг розповісти, як саме його «мобілізували». Результат: ворота просто відчинили і сказали чоловікові: «Йди звідси».   

І що ви думаєте? Машеньку покарали? Рожалували? Дідька лисого! На місцевому рівні з цієї сволоти роблять ветерана: тиснуть руки, нагороджують орденами і — вишенька на торті — призначили його, трясця, шерифом. Бляха, шерифом! Чи знає керівництво про його методи? О так, знає і всіляко їх схвалює. Особисто мені просто невимовно соромно, що я колись навчався в одному класі з цим непотребом.  

Акт IX. Велике викрадення кріпаків

Наостанок — коротка замальовка про те, як розподілялася влада у нашому шкільному паноптикумі. Історія про «вкрадені класи».

Після закінчення молодшої школи наш дружний овочевий колектив мали передати одній нормальній вчительці. Але інша викладачка — назвемо її «історичка-істеричка» — вирішила, що їй терміново потрібні нові раби. Вона влаштувала дикий, грандіозний скандал, пішла на прямий конфлікт із адміністрацією і буквально «вкрала» наш клас собі.

Чому вона так воювала? Бо тодішня директорка старшої школи (це було ще до епохи папашки нашого мопедиста) чудово знала специфіку цього кадра і взагалі не давала їй класів — мабуть, якраз через її хворобливу пристрасть до морального садизму та дресирування підлеглих. Але історичка свій шматок кріпосних таки вигризла.

На сьогодні все, мої любі. Градус цинізму підвищується, експонати стають дедалі огиднішими, але попереду ще багато цікавого. 

Нагадую про наш марафон: якщо у ваших школах теж водилися Машеньки, які витирали руки об музейні експонати, або вчителі, які таврували вас медичними діагнозами — ласкаво просимо в коментарі. Розіграємо Премію Дарвіна разом.  

На зв`язку! 😎🖕💥