Тепер віруючий: як Бессон зробив з Дракули фільм про любов, яку зрозуміє навіть Бог

В Україні – малярійні комарі, у листопаді чекають прибульців, а Люк Бессон тим часом вирішив зняти «Дракулу». Звучить як хаотичний новинний дайджест, але насправді – як ідеальний ґрунт для розмови про кіно, яке повертає нас до вічної вампірської теми. Бо режисер зробив це досить добре.
Хоча, здавалося б – навіщо? Рік тому вийшов «Носферату» Еггерса: темний, атмосферний, гнилий і тягучий. Але Бессон, як завжди, пішов у своє – замість демонстрації готичних цвяхів і пилу століть він дістав із цієї історії головне – любов. Таку, що ламає заповіді, закони і навіть здоровий глузд. І любов ця не пафосно-оперна, де все могло б потопати у шовках і театральних тінях, а жива, дика і трохи брудна. Тому я хочу про неї написати. 
Міна тут не ангел, а жінка, яка може відповісти Дракулі на питання, чи пробачить їм Бог таке шалене кохання:
– Бог – це любов. Він зрозуміє.
Взагалі, у фільмі дуже багато розмов про віру і Бога – настільки, що часом ловиш себе на думці: це більше філософська драма про сенс любові та ціну самопожертви, ніж вампірський хорор. Герої та героїні тут постійно перевіряють одне одного словами: що готовий віддати заради кохання? Скільки стерпиш? Чи має жертва сенс, якщо її не зрозуміють? Іноді відповідь лунає тихо, як у сцени з Міною, іноді – з усмішкою на межі знущання, як у Дракули.
Сюжет начебто класичний: Джонатан Харкер вирушає до Трансільванії, щоб підписати угоду з дивним графом, але дорогою вже отримує перший ляпас від долі.
На його:
– Я не вірю у Бога.
Візник навіть не кліпнувши, просто кинув:
– Моліться, щоб Бог вірив у вас.
І ти сидиш у залі з попкорном і розумієш: ага, це буде не просто готичний туризм із привидами, тут нам розкажуть щось про віру – і, можливо, змусять подумати, у що віриш ти сама.
Далі – темрява коридорів, світло свічок, що чомусь світить сильніше за денне, і той самий граф, який одночасно прекрасний і огидний, ніжний і жорстокий.
Джонатан у цей момент висить догори ногами, як шмат м’яса на гачку, поки Дракула неквапно розповідає йому історію свого життя. Довкола снують гаргульї (історично це витесаний з каменю скульптурний водостік у вигляді фантастичної істоти чи людини, характерний для середньовічної романської та готичної архітектури, який поєднував практичну функцію з фольклорно-символічним значенням), і у фільмі вони такі мило-моторошні істоти, що хочеться одночасно кричати й сміятися (друге більше).
І раптом, після розповіді Дракули, із вуст Джонатана зривається:
– Навіщо Богу так чинити? Я думав, він любов і милосердя.
Дракула дивиться на нього з легким здивуванням і майже жартівливо:
– Я думав, ви не віруючий.
На що Джонатан, бовтаючись догори ногами, видихає:
– Тепер віруючий.
Це настільки абсурдний момент, що зал вибухає сміхом, але сміхом «у тему». Це не знімає напруги, а, навпаки, додає їй гіркуватого присмаку: у цій історії навіть віра приходить не на колінах у храмі, а в перевернутому світі, під звуки гаргульїних крил.
Бессон тут хитро грає з кіношними штампами: залишає замок і візника, але прибирає безглузді пластикові ікла й театральні паузи. Сцени з кров’ю зняті так, що це не стільки хорор, скільки інтим – щось, від чого відводиш очі не через жах, а через відчуття, що підглядаєш. І якщо «Дракула» Копполи (той самий, найвідоміший Дракула 1992 року з Гері Олдманом) – це витончений вінтаж, то «Дракула» Бессона – це запах сирості, смак крові на губах і тремтіння рук, коли торкаєшся того, кого не можна.
Підбір акторів бездоганний. Джонатан виглядає як жива людина, а не глянцевий манекен. Міна –світла, але приречена. А Дракула міг би вийти на екран і просто стояти півтори години, і цього було б достатньо, щоб тримати глядачів та глядачок в полоні. Ну прекрасний, воістину.
Тому я рекомендую дивитися. Якщо ви втомилися від блискучих шкірок із підліткових вампірських романів (так, Сутінки, я про вас), якщо хочете любовну історію без ванільної липкості, якщо цікаво, як можна оживити класику так, щоб вона не перетворилася на музейний експонат, – цей фільм для вас. Це не просто історія про вампіра. Це історія про любов, яка не питає дозволу, про віру, що народжується в темряві, і про те, як навіть у вічності залишитися трагічно людським. 

Зображення: Dracula: A Love Tale (2025) directed by Luc Besson/EuropaCorp – Filmdb.co.uk