Жінки, ґрунт і зерно: альтернативна історія людяності

Натхненна книжкою Анджели Саїні “Патріархи”, я прийшла до теми Чатал-Гьоюка. І це, мабуть, востаннє, коли я в цьому зізнаюсь уголос. Бо Анджела має той ефект: після неї хочеться бачити жіночу владу в усьому – у ґрунтових зразках, у статуетках, у пічках із зерном. Але врешті-решт доводиться зробити вдих-видих, повернутись до фактів – і знову стати нормальною. І припинити вивчати всі факти, на які вона посилається у своєму дослідженні.
Але останній раз можна. От чесно, останній. І цього разу я прочитала три знакові дослідження про Чатал-Гьоюк, кожне з яких відкриває щось нове в історії «першого міста» – не міфологізуючи, але й не применшуючи значення жінок. Цього мало, щоб проаналізувати щось грунтовно, але достатньо для ознайомлення, що, власне, і є моєю метою. Вивчити і розказати, бо це цікавий досвід.
Чатал-Гьоюк, одне з найвідоміших поселень доби неоліту, давно став об’єктом численних уявлень і наукових фантазій. Коли археологи вперше натрапили на фігурки жіночих тіл – пишних, оголених, нерідко символічно пов’язаних із народженням чи твариною силою – багато хто побачив у них сліди культу Великої Богині. Саме це стало підґрунтям для гіпотези про матріархальне суспільство: мирне, родюче, організоване навколо жіночої релігії. Така інтерпретація особливо припала до душі феміністському руху другої хвилі: Чатал-Гьоюк став символом того, як могло би бути до вторгнення патріархату.
І все ж, варто зазирнути трохи глибше – у ґрунт, у ДНК, у зола і зерно. Сучасна археогенетика, наприклад, не виявляє явної патрилокальності, характерної для пізніших неолітичних культур Європи. Навпаки простежується чітка перевага материнських ліній у похованнях. Це не обов’язково свідчить про владу жінок, але точно заперечує жорстку домінацію чоловіків. Особливо цікаво, що дівчат-підлітків ховали частіше з дарами, ніж хлопців – і це ще один натяк на особливу роль жіночого у цьому суспільстві, навіть якщо ця роль не була формалізованою. У структурі самого поселення теж мало ієрархії. Будинки подібні за розміром і функцією, без виразних палаців чи храмів. Усі мали доступ до подібного набору їжі – зернові, бобові, дикі плоди. Навіть артефакти, що могли би свідчити про розкіш або ритуал, розподілені досить рівномірно. Це не означає повну відсутність відмінностей – певні родини, безумовно, мали більше символічного капіталу, більше зв’язків чи ремісничих навичок. Але ці відмінності не виглядають як жорсткі класи чи касти. Це скоріше мозаїка ніж ієрархія: соціальна складність без централізації, відмінності без панування.
Цікаво, що в Чатал-Гьоюку не знайдено громадських будівель – жодних храмів, жодних майданів, жодних очевидних осередків влади. Усе життя відбувалося в домі, над домом і під домом – бо саме під підлогами люди ховали мертвих, саме стіни прикрашали сценами полювання, хижих тварин і тіл без голів. Тобто теж не демонструють виразної ієрархії. Візуальні символи, хоча й рясніють зображеннями жінок і тварин, не дають чіткого прочитання богів чи богинь. Те, що здавалося релігією – можливо, було просто життєвим ритуалом. Те, що трактували як культ – могло бути звичайною побутовою практикою.
Отже, історія Чатал-Гьоюка – це не історія про тріумф жінки чи занепад чоловіка. Насправді вона про інше – про рівність, яка існувала не тому, що хтось переміг когось, а тому, що роль статі не була вирішальною. Це була рівність, вбудована в саму тканину повсякденного життя в архітектуру, у харчові запаси, у спосіб поховання, у колективну пам’ять. І саме ця рівність так вражає бо вона, схоже, виникла без ідеологій, без маніфестів, без опору.
Сьогодні ми все ще боремося за подібну рівність – у світі, де досі живі уявлення, які її підривають. Наприклад, у тому, як жінок оцінюють на керівних посадах – як надто емоційних або недостатньо авторитетних. У тому, як у шкільних підручниках чоловіки досі переважно герої, а жінки – «дружини відомих діячів». У тому, як репродуктивне здоров’я часто стає предметом контролю, а не вибору. І це не випадкові вади системи, а рудименти патріархального способу мислення, що досі формує норми.
У цьому сенсі Чатал-Гьоюк – не доказ чи виправдання фемінізму. Він нагадування, що рівність можлива. Що вона була. І що вона може бути знову, якщо ми позбудемось уявлень про те, що одні мають більше права на життя, голос, владу чи тіло, ніж інші. Це не про боротьбу. Це про баланс. Про людяність. Про те, як ми можемо бути разом – без ієрархій, без страху і без забутих.

 Література:

 1. Twiss, K. C., Bogaard, A., Haddow, S., Milella, M., Taylor, J. S., Veropoulidou, R., et al. (2024). “But some were more equal than others:” Exploring inequality at Neolithic Çatalhöyük. PLOS ONE, 19(9).
2. Yüncü, E., Küçükakdağ Doğu, A., Kaptan, D., Kılıç, M. S., Mazzucato, C., Güler, M. N., et al. (2024). Female lineages and changing kinship patterns in Neolithic Çatalhöyük. bioRxiv.
3. Rountree, K. (2007). Archaeologists and Goddess Feminists at Çatalhöyük: An Experiment in Multivocality. Journal of Feminist Studies in Religion, 23(2), 7–26.
4. Саїні, А. (2023). Патріархи. Як чоловіки прийшли до влади [Patriarchs: How Men Came to Rule]. Київ: Yakaboo Publishing.
* Всі згадані тексти окрім останньої і у вільному доступі. Книгу Саїні Анжели можна купити українською у будь-якій книгарні чи на сайті.

 Зображення з вебсайту Stanford University: An Enigmatic Figure: The Devil in Early Modern Thought. Джерело: