уривок для ознайомлення з романом Хто я без неї?

ВСЕ ЯК ЗАВЖДИ — ЧЕРЕЗ ОДНЕ МІСЦЕ

Червнева пекуча спека. Плавлене повітря, обпікає легені з кожним вдихом. Дорога пашить жаром, як вулканічна лава. Температура тисне зверху й знизу, силкуючись вичавити з мене останню краплю вологи. Я важко дихаю, намагаючись приборкати паніку та впорядкувати думки.

Моя машина заглухла. Судячи з навігатора, за два кілометри від заправки. Мережа не ловить посеред траси, і з варіантів у мене лише один — йти ті два кляті кілометри пішки, сподіваючись зловити попутку. До речі, за цей час не проїхало жодної машини. Я натягую кепку, накидую сорочку й хапаю пляшку води — гарячу, мов чайник. Два кілометри ніби дрібниця, але не в сорокаградусне пекло.

Коли я вирушала в дорогу, в мої плани не входив марш-кидок по розпеченому асфальту. На ногах — грубі байкерські черевики, в яких ноги вже майже зварилися. Добре хоч сорочка прикриває плечі. У навушниках заграли Kings of Leon. Крок за кроком я віддаляюся від машини, відчуваючи, як сонце обпікає стегна. Навколо — жодного дерева, лише біле небо й тремтячий горизонт. У такій ситуації єдине, що я можу зробити, щоб не панікувати, — це знизити увагу і довіритися своєму тілу. Ця унікальна система точно увімкне потрібні резерви та механізми, щоб я не померла.

Я криво посміхаюся — як це схоже на мене. На шляху до змін пригоди не змусили на себе довго чекати. У мене, зрештою, завжди все через одне місце. Розумники скажуть, що я сама програмую свою реальність. І, можливо, матимуть рацію. Але без пригод у мене не буває.

Тиждень тому я ухвалила рішення, яке вже почало змінювати моє життя. Крім новини, яка все перевернула, боргів та залежностей, у мене була ще одна проблема — я не знала, чого взагалі хочу від життя і навіщо його живу. Тож я дала собі час до кінця літа, щоб якось розібратися з усіма екзистенційними питаннями, що паралельно спливають. І почала з переїзду в сусідній штат, де мала знайти відповіді й… себе.

Збирати все своє життя в коробки було не дуже приємним заняттям. В останній момент я психанула і почала безжально все викидати. Старі кофти, затягані до дірок кеди, розтягнуті штани. Все, що викликало сумніви, летіло у сміття. Стилем я ніколи не славилася. Ходити тиждень в одній і тій самій футболці було моєю нормою. Футболки — це взагалі єдина річ в гардеробі, яка викликала в мене захоплення. Їх у мене була ціла коробка, яких тільки хочеш. Деякі збереглися ще з часів школи й були для мене дуже цінними. В усьому іншому на речі мені було начхати так само сильно, як і на те, чим снідає чиясь дитина. Загалом, усе моє життя вмістилося в три з половиною коробки.

Квартиру, яку я орендувала, треба було швидко звільнити. У мене й двох днів на це не було. Власник — лисіючий чоловік п’ятдесяти з гаком років, з червоними від недосипу очима і звичкою постійно прицмокувати — щомісяця з’являвся на порозі по мою душу. Жарт. Насправді він хотів забрати мої останні гроші за оренду, неприємно всміхаючись кутиком рота. Умови в квартирі не коштували й половини того, що я платила, — протікаючий кран у ванній, плісняві кутки стелі та постійний запах котячої сечі з сусідньої квартири.

Врешті я побачила вивіску заправки, що мерехтіла в повітрі, як міраж. Піт стікав струмками по тілу, футболка прилипла до спини суцільною мокрою плямою, волосся намокло і зміїлось по шиї, здавалося, ніби я в задушливому шарфі. Я ледве дихала, ноги гуділи, в горлі пересохло. Прогулянка тривала сорок хвилин. Я, здається, втратила п’ять кілограмів.

Автоматичні двері заправки відчинились, і в обличчя вдарило холодне кондиціоноване повітря, немов рятівна хвиля. Я мимоволі заплющила очі від задоволення, відчуваючи, як шкіра вкривається мурашками від різкої зміни температури. Усередині було пусто. Тільки запах кави, хотдогів, синтетичного освіжувача повітря та продавець — худорлявий хлопець з акне на підборідді та давно не стриженим волоссям — сидів за касою на високій табуретці й, згорбившись, гортав стрічку в телефоні. На фоні тихо бубонів телевізор, транслюючи футбольний матч.

— Привіт, — сказала я, підійшовши до каси, приховуючи втому.

Хлопець ліниво підняв на мене голову із зовсім відсутнім поглядом, у якому читалася вселенська нудьга.

— Ласкаво просимо до Вейпоінт. Заправтеся на 40 доларів і отримайте хотдог безкоштовно, — автоматично промовив він свій базовий скрипт, немов робот із низьким зарядом батареї, і опустив голову назад до телефона, де, судячи з миготіння на екрані, була якась відеогра.

— Із задоволенням, друже, тільки є проблема, — сказала я, надаючи голосу бадьорості, якої зовсім не відчувала.

Він знову підняв голову, і цього разу в його погляді з’явилася крихта зацікавленості.

— Я сюди «доїхала» на своїх двох і, відповідно, мені нікуди залити бензину на 40 доларів. Моя машина заглухла кілометрів за два звідси, — продовжила я, показуючи великим пальцем у напрямку, де залишилася моя нещасна Nova.

— Це сумно, — він знизав плечима з виразом обличчя людини, якій давно набридло співчувати чужим проблемам. 

— Ще й як. Я зможу викликати евакуатор у цю діру? — запитала я, оглядаючи напівпорожні полиці з чипсами та шоколадними батончиками.

— Спробуйте, — сказав він з тим самим відсутнім виразом обличчя, наче розмовляв із надокучливим клієнтом всоте за день.

Я швидко зрозуміла, що ніякої допомоги від нього не дочекаюсь, відійшла в інший кут магазину і всілася на барний стілець за стійку біля вікна. Прохолодний пластик сидіння дарував невимовне блаженство моїм втомленим ногам.

Мережа тут ловила, що вже тішило, — три смужки сигналу здавалися зараз справжнім дивом. Я пошукала в інтернеті службу евакуації і набрала перший-ліпший номер. Мені відповів робот з неприродно бадьорим жіночим голосом. Срані роботи. Скоро вони захоплять нашу планету. Перш ніж мене зв’язали з оператором, мені довелося дві хвилини слухати робота і тицяти різні цифри, відповідаючи на безглузді запитання про тип транспортного засобу та характер поломки.

Незабаром я вже пояснювала живому оператору, де я і що мені треба, силкуючись звучати максимально спокійно, хоча всередині клекотів розбурханий вулкан. Жінка з втомленим голосом повідомила, що машина зможе приїхати не раніше ніж через годину і що з мене здеруть 139 доларів — сума, що відгукнулася болем у моєму гаманці.

Цю годину очікування я із задоволенням витрачу на те, щоб поїсти та випити кави — хоч якась втіха в цьому пекельному дні. Я ковзнула поглядом по меню над прилавком, де красувалися фотографії хотдогів та бургерів.

— Мені хотдог з кетчупом та гірчицею. І каву, — сказала я, знову підійшовши до хлопця, який вочевидь зазнав поразки у своїй відеогрі, судячи з розчарованого зітхання.

— 4,50, — буркнув він.

Я мовчки кинула 5 доларів на прилавок і так само відсторонено дивилася на нього, поки він збирав мій хотдог. Хлопцеві на вигляд років шістнадцять. Волосся трохи нижче плечей звисало жирними бурульками — мабуть, голову він миє раз на місяць, якщо взагалі згадує про таку процедуру. Він був такий худий, що кістки випиналися з-під його робітничої футболки, наче вішак під тонкою тканиною. На бейджику написано «Молодший продавець», але ім’я чомусь не вказали.

— Я Мед. А ти? — вирішила я знову спробувати встановити з ним контакт, усміхнувшись куточком губ.

Він кинув на мене спантеличений погляд і трохи помовчав, обмірковуючи, чи варто розкривати таку важливу інформацію, як своє ім’я, незнайомці.

— Себастіан, — нарешті видав він, наче розсекретив державну таємницю.

— Круте ім’я, — я кивнула з повагою.

— Твоє теж. Мед типу Медісон? — спитав він, і я внутрішньо зраділа зустрічному питанню від цього мовчуна. Щонайменше він умів складати повні речення.

— Ні, просто Мед. Моя мати була на межі божевілля, коли у лікарні її попросили придумати мені ім’я. Принаймні вона так завжди мені говорила, — я смикнула плечима, згадуючи її розповіді про цей момент.

— У твоєї мами гарне почуття гумору, — хлопець несподівано усміхнувся, і його обличчя враз набуло зовсім іншого виразу. Він простягнув мені хотдог, щедро политий соусами.

— Дякую.

— Ти вже заплатила за каву, але я не рекомендую тобі її пити, — сказав Себастіан, перехопивши мій погляд у бік кавового апарата. 

— Нічого, я все ж спробую. 

— Як знаєш, — він поставив переді мною паперовий стакан із темно-коричневою рідиною, сперся на лікті й глузливо посміхнувся, наче спостерігав за передбачуваною катастрофою.

Від напою йшов запах… ні, не кави. Скоріше щось середнє між підгорілою карамеллю та мокрим картоном, що пролежав кілька днів під дощем. Я зробила ковток та швидко проковтнула, відчуваючи, як моє горло стискається від цього кошмару. На смак це було ще гірше, ніж на запах.

— Я попереджав, — із неприхованим задоволенням протягнув Себастіан, підперши підборіддя рукою й осудливо підтиснувши губи. У його очах промайнула іскра тріумфу.

Хотілося якнайшвидше позбутися цього присмаку — наче хтось зварив автомобільні шини й вирішив, що це можна видати за еспресо. Я скривилася і швидко відкусила чималий шматок хотдога. І лише в цей момент зрозуміла, наскільки була голодна. Моє тіло потребувало енергії після виснажливої прогулянки пеклом.

— Ось. Лікування. Безкоштовне. Входить у пакет вижившого, — Себастіан простягнув мені склянку із колою, у якому кубики льоду приємно подзвонювали, обіцяючи порятунок.

Я схопила її й жадібно зробила кілька ковтків. Солодка газована рідина змила гіркий присмак псевдокави, принісши блаженне полегшення. Після цього я взяла барний стілець і приставила його поряд біля каси, ближче до Себастіана, охоплена раптовою потребою в людській компанії.

— Ти не проти? — запитала, перш ніж сісти, завмерши в очікуванні.

— Ні, — він знову знизав плечима і теж сів на табуретку, відклавши телефон трохи осторонь. Схоже, я становила більший інтерес, ніж його відеогра.

Я мовчки жувала сосиску та теплу булку і дивилася футбол. На екрані дві команди метушилися зеленим полем, але я не вдавалася в деталі матчу. Після того як з хотдогом було покінчено, одним махом допила колу. Все це каменем впало в мій шлунок, і я подумки молилася, щоб це нормально засвоїлося.

— Як тебе занесло сюди? — запитала у хлопця, протираючи руки серветкою.

— Ти маєш на увазі заправку моїх батьків? — він підняв брову.

— Це сімейний бізнес? — я не приховала здивування.

Він кивнув і тицьнув пальцем на стіну позаду себе. Там висіла фотографія у рамці блакитного кольору, трохи вицвіла від часу та сонця. На знімку було двоє дорослих та четверо дітей різного віку, що стояли на фоні цієї ж заправки. Одним із них був Себастіан, років на п’ять молодший, ніж зараз, із дитячою усмішкою та коротшим волоссям.

— Збитковий сімейний бізнес, — додав він із ноткою гіркоти в голосі.

— А де твої батьки? Тобі ж шістнадцять років, від сили, — я оглянула порожній магазин.

— Ти коп? — раптом різко спитав він, звузивши очі. Я щиро засміялася.

— Ні, звісно.

— Чим доведеш? — підозріло подивився він.

Я замислилась і знизала плечима, розвівши руками.

— Тобі доведеться повірити мені на слово. Або вважати, що я найгірший коп в історії поліції, який застряг посеред цієї лазні без машини.

— Гаразд, — врешті погодився він. — Ти не схожа на лягаву. Ті зазвичай старші й… напруженіші.

— Ти вже фахівець у цьому? — я підняла брову, намагаючись не посміхатися.

Себастіан скривив невдоволену пику і покосив губи на бік. А тоді несподівано відкрився. Він розповів, що батьки щоліта їздять на заробітки до іншого штату, оскільки ця заправка не приносить достатньо грошей, а влітку у дітей канікули. І оскільки він старший, то залишається доглядати молодших та керувати заправкою. Він був дуже розумним для своїх років. Мене вражало те, як багато відповідальності він несе у свої шістнадцять.

— Ти далеко живеш? — поцікавилася я, крутячи в руках порожній стаканчик.

— Тут кілометрів шість від нашого будинку. Я приїжджаю сюди велосипедом до восьмої, — він кивнув у бік службового входу, де, мабуть, стояв його транспорт.

— А твої брат та сестри? — я помітила, що всі діти на фото були різного віку.

— Мій брат молодший за мене на два роки. Він стежить за сестрами, поки мене немає, — в його голосі прозвучали нотки гордості.

У Себастіана, схоже, розв’язався язик. Було видно, що йому бракує спілкування з кимось. Хлопець виявився дуже вихованим та приємним співрозмовником. Час пролетів непомітно, і ми почули звук авто, що під’їхало до заправки.

— Евакуатор, — сказав він, жестом показуючи на вулицю, де зупинилася вантажівка з підіймачем.

— Я й не помітила, як пролетів час, — сказала я, щиро всміхаючись.

— Мені сподобалося говорити з тобою. Ти не схожа на всіх цих відморозків, які заїжджають сюди частіше, ніж нормальні люди, — усміхнувся Себастіан у відповідь, і на мить став схожим на звичайного підлітка, а не на маленького дорослого.

— Я теж рада знайомству.

— Наступного разу приїжджай машиною, щоб отримати безкоштовний хотдог, — кинув він мені вслід, коли я вже прямувала до виходу. 

Я відповіла йому жестом, яким зазвичай віддають честь солдати й, усміхнувшись, пішла до евакуатора, задоволена цим неочікуваним знайомством. Чимось він нагадує мене — такий юний, але вже такий самостійний.

Спека нікуди не поділася і терпляче чекала на мене за дверима. Щойно вони відчинилися, я відразу опинилась у справжнісінькій сауні. Тіло було в шоці від такої різкої зміни температур, і мене одразу кинуло в піт. Холодне повітря заправки здавалося тепер далеким сном.

— Доброго дня, — привіталася я з водієм, підійшовши до евакуатора. — Підвезете? Машина заглухла кілометрах у двох звідси.

— Сідай, — коротко кинув він.

Чоловік років шістдесяти, із засмаглою шкірою та кущуватими бровами, відчинив мені двері зсередини та гостинно прибрав свої речі з сидіння, щоб я могла сісти. Ми рушили. У салоні грала якась заїжджена ковбойська пісня про розбите серце, кондиціонер працював мляво, бо йому теж було непереливки від такої спеки. Я швидко стала липкою від поту та неприємно приклеїлася до потрісканих шкіряних сидінь.

Моя машина стояла там, де я її залишила, і здавалося, майже плавилась під палючим сонцем. Добре, що вона хоч була не чорна, інакше перетворилася б на пательню.

— Це вона? — присвиснув водій, коли ми під’їхали до моєї машини.

— Так, — усміхнулася я, помітивши його реакцію.

— Це ж Chevy Nova 74-го, — захоплено промовив він, повільно об’їжджаючи автомобіль, ніби боявся злякати рідкісну пташку.

— Саме так. Вона мені дісталася у спадок.

В очах чоловіка читалося дитяче захоплення, і це мене зворушило. Мама вручила мені ключі від машини на моє вісімнадцятиріччя. І з того часу я, вже десять років, керую тільки нею. Так, вона могла заглухнути посеред дороги в сорокаградусну спеку, але це не змусить мене пересісти на якусь нову типову сучасну автівку з ідеальною електронікою.

У пам’яті відразу спливли слова мами: «У цих новомодних машин душі немає, конвеєрні». Від спогадів защемило в грудях. Мене накрило хвилею болю та гніву. Я майже захлиналася від почуття несправедливості.

— Обережніше з нею, — сказала я, коли чоловік затягував тросом машину на евакуатор. Мій голос прозвучав надто різко, ніби прикриваючи біль.

— Звісно, це ж скарб, — відповів він, натягуючи розуміючу усмішку. — Таких красунь тепер мало на дорогах.

Він обережно затягнув мою машину, я знову залізла до нього в салон, і ми поїхали у бік Клівленда.

— Ти звідки їдеш? — запитав водій, перекрикуючи завивання кондиціонера.

— Із Чикаго, — відповіла я, дивлячись, як тремтить від спеки горизонт.

— Хто тут у тебе? — чоловік виявився вкрай балакучим і допитливим, його не треба було розговорювати, як Себастіана. Він сам був не проти порушити тишу.

— Нікого, — збрехала я, не маючи бажання пояснювати всю складність своєї ситуації.

— Зовсім? — чоловік чомусь був дуже здивований, ніби приїхати до Клівленда без знайомих означало скоїти щось протизаконне.

Але мені абсолютно не хотілося говорити з ним про життя чи щось інше. Я просто кивнула головою і втупилася у вікно. Краєвиди повільно змінювалися, поки ми наближалися до міста — порожні поля поступалися місцем промисловим районам та передмістям. До міста ми доїхали швидко. Водій евакуатора завіз мене на перший-ліпший сервіс техобслуговування, звантажив мою машину, 

забрав у мене 139 доларів і після короткого «Чао!» поїхав, залишивши мене наодинці з механіками.

На СТО сказали, я обійшлася малою кров’ю, що означає: мені пощастило — в машині просто критично впав рівень масла. Вони підлили олії, я заплатила за це, і машина знову була на ходу.

Отже, я витратила на цю пригоду майже три години та трохи менше 200 доларів. Що ж, такими темпами вже завтра я їстиму землю. Але принаймні я майже дісталася до місця, де, як сподівалася, знайду відповіді на запитання, що мучили мене останні місяці.