Жіноча сила канону: чому нам потрібна Стефанія Шабатура

На обкладинці – гобелен, видавництво – «Смолоскип» (одне з моїх улюблених, зрозуміло ж) - чим не привід взяти до рук і роздивитися? «Ну, – подумала я, – не знаю, хто така Стефанія Шабатура, але ця розкіш має бути у мене». Натрапила на книгу «Нескорений дух творчості» випадково і досі дивуюся: як могла раніше про неї не знати? Хоча, чесно кажучи, і до Стуса я прийшла пізно (лише після того, як Ростислав Семків написав про нього у книзі «Як читати українських класиків» – за що каюся, але й визнаю свою необізнаність).

Для тих, у кого зашарудів пакет: Стефанія Шабатура – художниця, майстриня гобеленів і графіки. Її життя було випробуванням: арешти, табори, заслання, роки під наглядом. Але водночас воно – про незламність, бо навіть у нелюдських умовах вона не переставала творити. Додам ще, що вона була близькою подругою Василя Стуса. Для мене це тепер привід уважніше роздивитися всіх на сумнозвісній світлині коляди 1972 року (фото запозичила з сайту Українська правда).

Шабатура належала до тієї когорти «шістдесятників», які платили особистою свободою за право залишатися собою. Її голос завжди звучав поруч зі Стусовим, Світличним, Чорноволом. Її твори зберегли не лише красу й символіку, а й дух спротиву. І я, звісно ж, зі своєю феміністичною оптикою зараз буду про це розповідати – бо побачила у ній жінку, яка змогла втілити у своїх роботах цілу філософію боротьби. «Нескорений дух творчості» це світ жінки, яка залишалася собою, навіть тоді, коли свободу намагалися вирвати з корінням. Це відкриття болюче й світле водночас – бо воно змушує дивитися в очі тій силі, яку ми, здається, ще не навчилися цінувати.

А тепер детальніше про силу. Багато можна говорити про Шабатуру та її творчість, але краще за все про неї розкажуть її роботи. У альбомі їх більше, але покажу найяскравіші для мене.

Кассандра

На гобелені бачимо жінку-пророчицю з розпростертими руками. Над нею напис: «Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!!!». Уже сама ця фраза звучала політичним меседжем у радянські часи – пробудження нації, яка перебуває в небезпеці. Кассандра у Шабатури не антична жриця, а українська жінка з трагічним обличчям, яка бере на себе роль пророчиці та борчині. Феміністична оптика тут очевидна: Шабатура бере образ із класичного (чоловічого) канону й робить його жіночим, українським, сучасним. Вона показує, що голос жінки може бути пророцтвом, попередженням, моральним центром. Це дуже перегукується з Лесею Українкою, яка теж творила власну «жіночу міфологію» пророчиць і борчинь(і так, Шабатура захоплювалася Лесею Українкою – і це захопило мене ще більше).

«Україна»

 Перед нами постать дівчини у вишиванці, з піднятими руками, оточеної орнаментами й квітами. Це образ України, але не у вигляді герба чи пейзажу, а як жінки. Шабатура обирає жіноче тіло й жіночу поставу як метафору культури. Жінка тут – не пасивна «берегиня домашнього вогнища біля печі», а активна, молитовна, пророча постать. Вона підносить руки – як до молитви, як до сонця, як до боротьби. Це жест дії. У цьому гобелені Україна жіноча, але водночас сильна й незламна.

Образи Лесі Українки

Шабатура неодноразово зверталася до Лесі Українки, створюючи її як символ національної мудрості та внутрішньої сили. У роботі «Стає перед нами дві дороги: або погибель, або перемога» жінка з книгою в центрі композиції нагадує і саму Лесю, і її героїнь. Вона тримає Слово як кодекс, а навколо неї – символи вибору: рабство чи боротьба, смерть чи життя. Шабатура підкреслює саме інтелектуальну силу жінки, і для свого часу це було надзвичайно сміливо.

«Богородиця з Дитям»

 Подивіться на цю прекрасну, неканонічну Богородицю. Марія тут земна, ніжна, навіть трохи сумна. Вона не далекий сакральний ідеал, а жінка, яка відчуває вагу материнства і біль людської долі. Шабатура відмовляється від традиційного «покірного» образу Діви Марії. Її Марія суб’єктна, сильна, жива. Це не лише мати-символ, а й мати-борчиня. Така візія Богородиці була сміливим актом для радянської доби: поєднання релігійного з протестним. Сакральне й протестне тут переплетені. Її Богородиця не церковна ікона, а жива жінка, яка знає людський біль. Релігійні образи в її роботах стають мовою протесту, адже в час, коли забороняли релігійність і українські символи, вона ткала їх у гобелени.

«Україна»

 Цей твір виконано ще в 1967 році, на початку творчого шляху Шабатури. І вже тут з’являється її головний прийом: уособлення України через жіноче тіло. Жінка в довгій синій сукні з хусткою, яка майорить на вітрі, це не тільки мати, але й сама країна, яка тримає майбутнє в руках. Цей образ перегукується з іншими «жінками-Українами» у творчості Шабатури. Вона показує, що нація тримається не на мечі чи гімні, а на жінці, яка оберігає, народжує і водночас веде вперед. Тут немає ідилії є велич і тягар відповідальності.

Книга «Нескорений дух творчості» важлива не лише як альбом робіт, а й як повернення голосу, який надто довго замовчували. Ми добре знаємо імена Стуса чи Чорновола, але значно менше тих жінок, які стояли поруч із ними й творили не менш сильні сенси. Стефанія Шабатура одна з них. Її мистецтво – це не декоративне тло до історії «шістдесятництва», а самостійна система образів, де жінка постає пророчицею, матір’ю, символом культури й опору.

Це жіноча версія українського міфу, у якому Богородиця, Кассандра, Мавка, Леся Українка складаються у цілісну міфологію свободи. Саме тому ця книга сьогодні надзвичайно актуальна. У час війни, коли Україна знову переживає страждання й боротьбу, мистецтво Шабатури звучить напрочуд сучасно. Її червоне як кров, її молитви як крик, її жіночі образи як символи спротиву. Це не лише спогад про минуле, а й мова нашого сьогодення.

Ім’я Шабатури має бути знаним, бо без нього український мистецький канон залишається неповним. Вона не периферія, а серцевина: художниця, яка зуміла виткати свободу у нитках своїх гобеленів і зробити її видимою навіть тоді, коли саму свободу намагалися стерти.