Анатомія кумівства: Як «рожеві фінали» та ображене его руйнують український самвидав

Літературні платформи в Україні часто позиціонують себе як простір для вільної творчості, де вирішує виключно читач. Проте за красивим фасадом «підтримки молодих авторів» часто ховається звичайнісінький тераріум однодумців, де діють жорсткі подвійні стандарти, а будь-яка спроба захистити канони жанру та власну гідність карається адміністративною «сокирою».

Хронологія одного діалогу, що відбувся наприкінці березня 2026 року в межах аматорського марафону, наочно демонструє, як функціонує система кумівства та чому якісна проза стає поперек горла місцевим «топам».

1. Абсурд перший: Нав’язування «ванільних шаблонів» у Dark-прозі

Конфлікт розгорівся навколо вестерну «Індіанець Джо» — твору, написаного в суворих, реалістичних канонах жанру. Місцеві критики, зокрема авторка Ірина Звонок, вирішили виступити в ролі «літературних наставників» і почали наполегливо дорікати автору за відсутність... класичного хепі-енду.

З коментарів:«...В правилах конкурсу є така вимога: “На конкурс приймаються книги... із хеппі-ендом, попри жорстокий сюжет. Цей жанр передбачає щасливий або умовно щасливий фінал для пари”».

Спроба підігнати похмурий, реалістичний вестерн під шаблони «рожево-ванільного» роману виглядає щонайменше комічно. Жанр Dark за своєю природою базується на психологічній інтенсивності, темах влади, зради та неминучої трагедії. Нав`язування «щасливого кінця для пари» в суворій соціальній драмі — це не критика, це спроба каструвати літературу на догоду суб`єктивним смакам.

2. Абсурд другий: Підміна понять та самопроголошені правила

Коли автора намагаються судити за правилами, які до нього не мають жодного відношення — це абсурд. Організаторка заходу, Джульєта Матикота, сама ж офіційно визнала, що її марафон не має до великого офіційного конкурсу платформи ЖОДНОГО юридичного чи організаційного відношення:

З коментарів Джульєти Матикоти:«Я не є організатором конкурсу, я не маю такої влади. Я лише організувала аматорський марафон взаємного читання дарк романів».

У чому ж тоді парадокс? Якщо марафон — це приватна, аматорська ініціатива, то чому так звані «критики» апелюють до правил стороннього комерційного конкурсу як до істини в останній інстанції? Відповідь проста: це зручний інструмент, щоб психологічно тиснути на автора і змусити його переписати сильний, самобутній твір під загальну сіру масу.  

3. Подвійні стандарти та синдром «білого пальта»

Коли у «критиків» закінчуються аргументи про жанри, вони дістають свій головний козир — міряння регаліями та приховану заздрість, загорнуту в пасивну агресію.

З коментарів Ірини Звонок:«Навіщо мені заздрити вам, якщо у мене чотири видані книги... плюс ще два видання у збірках? Більше того, я спокійно малюю своє і приглядаюся тут до авторів, бо через кілька років планую відкрити власне видавництво». 

Ця цитата — чистий самодонос. По-перше, якщо автору «абсолютно байдуже» і він «не вважає вас суперником», він не буде строчити розлогі простирадла тексту, згадуючи кількість своїх виданих книг. По-друге, фраза «приглядаюся тут до авторів, бо планую відкрити видавництво» чітко демонструє наявність адмінресурсу та специфічного статусу «кума-брата» при адміністрації. Опоненти щиро вважали, що авторитет їхніх «чотирьох книг» має змусити молодого автора мовчки кивати головою. Коли ж автор відмовився грати роль слухняного учня і зажадав об`єктивності — система зламалася.  

4. Фінал за канонами жанру: Першоквітнева помста

Коли автору закидають «пасивну агресію» (як це зробила користувачка Неба Крайчик) лише за те, що він вимагає поваги до деталей (наприклад, правильно писати прізвище організаторки — Матикота, а не Матиколі), це свідчить про повну глухоту спільноти до фактів. 

Але найцікавіше відбулося у фіналі. Публічні дебати завершилися 31 березня 2026 року. Автора відкрито попередили, що він «не суперник», а його зауваження назвали «срачем». А вже наступного дня — 1 квітня 2026 року — акаунт автора раптово опиняється в залізобетонному блокуванні під вигаданим приводом.  

Це не збіг. Це класична адміністративна розправа ображеного его. Коли місцева еліта самвидаву програє інтелектуальну дуель у коментарях, вона не йде вдосконалювати свій стиль. Вона йде до модераторів, з якими «приглядається до авторів», і просто тисне кнопку «видалити».

Замість висновку

Цей кейс — повчальна історія для кожного, хто вірить у чесну конкуренцію на літературних майданчиках. Якщо ти пишеш краще, якщо ти знаєш канони жанру, якщо ти вимагаєш поваги до свого імені й не погоджуєшся фарбувати свої похмурі світи у «рожевий колір» на догоду місцевим авторитетам — будь готовий, що система спробує тебе стерти.

Але вони забули одне: заблокувати акаунт можна за секунду, а от заблокувати талант, правоту і залізобетонні факти — не вдасться ніколи.