Ніч, яку ми дихаємо разом

Він торкався мене обережно, мов тиша,

Розстібаючи шрами забутих доріг.

В його пальцях не було ні поспіху, ані кличу —

Лише простір, де я розчинялась без слів.

Не ламав — розв’язував вузли,

Чекав, поки я сама розкриюсь.

Між нами ріки текли без води,

І кожна тиша шепотіла: “залишся…”

Я ламалась не руками — в думках,

Долонями він згладжував тріщини.

Мій подих стирав заборонені знаки,

А руки ставали єдиним рішенням.

Він не кликав — просто дихав разом,

Не ламав — тільки вчив довіряти.

Він слухав застарілі закони мої,

Спостерігаючи, коли ж почну їх ламати.

Його пальці не шукали доріг —

Він не вимагав щоразу пояснень

А коли торкався туди, де боліло,

Не питав — просто був поруч…разом.

Його губи шукали не шрами й сліди,

А тремтіння, забуте під шкірою.

Я розливалася в ньому, мов сни,

Залишаючи в забутті свої заборони.

Я текла, оминаючи підсвідомості страх,

Перетворюючись у рух і довіру.

Він не ловив — лише йшов моїми слідами,

які я залишала йому без упину.

Шкіра на шкіру. Пульс на пульс.

Так переплітаються тіла і дороги.

Ми ламали у собі все, що могло

Розірвати дотик і змінити кроки.

Його руки малювали на мені сни,

Губи зривали останні кордони.

Я вчилась бути — без «чи можна?», «чи варто?»,

Без захисту, без умов, без оборони.

Ми не рахували ні днів, ні слів,

Не шукали сенсів і форм.

Тільки ніч складала наші легенди

Між моїм і його перехрестям долонь.

І коли ніч розчинилась між нами,

І тишу наповнив кожен рух,

Я залишилась у ньому — не тільки словами,

яких не писали.

Шкірою.

Серцем.

Без страху.

Його.