Плакальниця

Коні витоптали золоту ниву. Скільки праці пішло в забуття. Що ж робити? Зоряна стояла на порозі хати, обіпершись об одвірок і гірко плакала. Сльозинки м’яко скочувалося у солоне озерце під ногами. Вже не вперше за життя вона плакала. Життя нині таке складне й сумне, що майже щодня заплачеш від туги, відчаю, образи та розчарування. Світ перевернувся. Об синє небо витирали чоботи, а тверда чорно-зелена земля накрила всіх, придавила й тримає, не даючи дихнути. Раптом Зоряна побачила на долоні перлину. Потім ще одну і ще.

«Звідки вони беруться?!» – злякано подумала жінка, збираючи в долоні вже більш як два десятки перлинок. Вони всі як одна білі відбірні. Такої краси Зоряна не бачила ще ніколи.

– Мамо, чого ви плачете? – підбігла донька Улянка. Вона з цікавістю зазирнула мамі через плече. Роздивлялася пошкоджені роботою мамині руки, що ледве тримали все нові й нові перлини, а потім запитала:

– Мамо, то ви плачете і от вони з’являються?

– Не знаю, доню. Йди-но краще на стіл готуй… – глухим голосом понуро відказала Зоряна. Вона не знала, що відбувається з нею.

Надвечір прийшли й сусідки. Зоряна все ж розповіла одній з них, якій найбільше довіряла про свої перлини. Настя зачудовано подивилася на те, покрутила перлину в руках. І така вона була тепла й гарна, ніжна й наче зіткана з сонячного світла, що в сіру днину світить з-за хмар, що Настя вмовила Зоряну подарувати їй перлину. Зоряна й погодилася. А далі…

Настя спитала в чоловіка, а той комусь у місті показав. От і стали приходити до Зоряни в хату різні підприємці, дільці, ювеліри міські, заможні вельможі всякі. Один з них сказав, що ще ніколи не бачив таких чистих гарних перлів. Зоряна відповідала лише, що хай забирають усе, воно їй не потрібне, тільки б… Вилікувати це… Тільки б жити добре. Час ішов, а проблем ставало ще більше. Вельможі притягували до себе занадто багато уваги, що аж по селу чутки-плітки-побрехеньки почали ходити, а при тім анішеляга не давали Зоряні за її перли. Правда, двійко найчесніших вручили все ж жінці яку-не-яку мідну монету. Уляна, хоч була ще мала й у дорослі розмови не втручалася, а й та розуміла, що ті пани дають матері менше, ніж уламок тої одної перлинки коштує. А плакала Зоряна часто. Й сама Уляна плакала не менше від тяжкої долі, але в неї ж просто сльози, а материні сльози… Могли принести статки…

По селу говорили, що в далекій країні люди припинили пірнати глибоко-глибоко в море, де можна й загинути, бо Зоряниних перлин більше ніж ті вельможі можуть купити. А це значить, що пірнальникам не платять. А вони народ лінивий, не хочуть за малу платню ризикувати життям.

Після того як не стало любого чоловіка Івана, сліз-перлину матері стало ще більше. щодень по відру. І все те вона змушена була роздавати сусідам, вельможним панам з міста, урядникам та чиновникам, продавцям, мови яких подекуди навіть не розуміла. Всі вони здивовано витріщалися на Зоряну, клекотали щось різними мовами, лишали по собі запах парфумів, багатства й заздрості та пару мідяків.

Скоро одні люди привітно обіймали Зоряну, а інші плювали в неї, кидали камінням, лаяли її останніми словами. Уляна, а згодом і сама Зоряна помітили, що ті люди, що отримували перлину й могли допомагати іншим, не скупилися на добре слово й вчинок були щасливі від перлин. А ті ж, що маючи скарбницю повну золотих монет затискали в руці мідяка, коли людині треба було допомогти – ставали нещасні, зубожіли від перлини. й забираючи відрами Зорянині перлини задарма – плакали, побивалися й жалкували про те, що взагалі прийшли до цієї відьми.

А життя Зоряни лише ускладнювалося після цих візитів. Тепер сусіди не давали їй спокою. Довгі сірі дні тяглися повільно, наче тужлива пісня. Небо підсвічене пожарищами нависало над землею. Люди ділили землю, нарешті свою землю. А для неї світ був такий же сумний, сірий, небезпечний, підступний, він затискав серце, здавлював груди й не давав дихати й жити.

Часто всі збиралися в Зоряниній хаті, щоб порадитися й обміркувати, що робити далі. Хоч Зоряну не дуже любили, але її обійстя було поза всякою підозрою, бо вдова, дуже сумирна й тиха, ще й хата край села.

– Улянко, а звідки в тебе це? То дорога річ, а ти граєшся? Невже мати дозволяють? – спитала одного вечора їхня сусідка Соломія. Вона була сувора й підступна, Уляна її побоювалася, але й не знала чого. Господарство в них з чоловіком заможне, Соломія господиня найкраща, нікому ні на мить присісти не дає, навіть своїм синам, одного з яких Уляна вподобала була б, якби трохи більше віку мала.

– То мамине… їх у нас так багато… – почала дівчина, а потім затамувала подих. Це ж шо вона каже? Не можна таке казати та ще й Соломії.

– А звідки вони у вас? – розпитувала Соломія, роздивляючись розкішні перли, крутячи їх у руках.

– То ще з того разу як коні витоптали наше поле… А потім батька не стало… А потім… Мама плакала й… От…

– Плакала? – здивувалася Соломія надто гучно. Люди всі притихли й обернулися до них.

– То й я щодень плачу від життя нелегкого, але ж не перлами! Ач які! А я думаю, чого сьогодні німці приходили пану землю вертать… Так-от хто навів! От хто пожалівся й розказав панові все! Зате він їй і намиста дарує! – репетувала Соломія на всю хату.

Зоряна стояла бліда наче стіна не можучи й слова сказати на свій захист. Уляна стала поруч, захищаючи матір.

– Люди, то правда? – запитав хтось. Чуток-перешептів у селі було багато, але ніхто докладно не знав і не розумів, чого то в Зоряни раптом такі перли. У її магічну здібність плакати перлинами ніхто, звичайно ж не повірив.

***

– Доню, нехай так буде, тільки запам’ятай, ніколи-ніколи ти не повинна носити оці-от перлини… Не бійся. На сільському сході я спробую їм все пояснити, розповідатиму як є… Улю, тільки не бійся за мене. життя в нас таке важке, що я думаю, то нагорода моя ті перли… Якщо не вернуся, то закопані в городі. Поїдеш у місто й продаси. Пробач, що своїм даром не скористалася… для тебе, – дала останні настанови донці й пішла на сход у новій хустці.

– Люди добрі, то вона у всім винна, то вона привела пана, який десять год тут не жив із німцями! Бачите оно пожарище? А їй те все принесло низку перлів! Продала вона нас всіх, людоньки за перли ті! – горлала Соломія. І ніхто їй не перешкоджав. Всі слухали уважно, подивлялись то на Соломію у новій червоногарячій хустці як мак.

– З-за неї ми не можемо своєї землі отримати! От вже діждали, вже майже поділили… тут таке тобі! – поважно зітхали чоловіки.

– Правильно, правильно, вигнати її з села треба назавжди вигнати! – припечатала Соломія.

– Та як же то? Ану пояснюй давай! – Микита, якому Зоряна не так давно віддала жменю намистин, а він відвіз їх і добре продав, хоч як намагався грати, але все одно його добре серце переважило. А Зоряні нічого було сказати. Ще раз розповіла свою історію, як помітила, що плаче оцим як поле витоптали й на зиму вони лишаться голодні. Але люди стояли тихо, думали. Було чутно як бджоли дзижчать та пожарище тліє.

Як тільки Соломія знов повторила своє: «Вигнати її треба, гнати звідси!», а люди підняли очі й у них запалали гострі вогники, що не віщували нічого доброго, Зоряна не стрималася й заплакала. З її очей дрібним дощем покотилися білі перлинки. Люди чимдуж кинулися визбирувати намистини з землі наче кури. Коли позбирали все до останньої й склали у відро, Микита промовив:

– Не виганяймо її, хай живе. Бачите, вона ні в чім не винна. А ці продамо й кошти на всіх поділимо.

Люди підтримали його ствердними окликами, загули наче золоті бджоли у вулику.

Зоряна йшла додому й плакала від щастя. З її очей скотилися дві сльозинки-перлинки, вони були більші за інші. Жінка глянула на долоню, а там дві ніжно-персикові перлини. Їх вона не хотіла нікому віддавати.

– Не вигнали тебе, чув… Ото відьма… Дарма вони так! Казав же я… – Зоряна почула в повітрі свист батога. Але відхилилася вчасно.

– Чоловіче, – почула за спиною старечій голос, – лиши жінку… Приймете у себе кобзаря сьогодні? – запитав він. Голос у нього був теплий наче осіннє сонце.

Зоряна отямилася. Тарас кльоснув батогом і поїхав.

Зоряна слідом за кобзарем присіла край поля на розпашілу землю.

– Чув я, що з тобою сталося. Вже давно такого не бувало. Різне про відьомство й чари чув, а такого… То, певне, дар… – почав кобзар до неї.

– Та який там… – заплакала Зоряна.

– Тепер ти зрозуміла, що вони не просто так з очей вистрибують… Тільки малохто їх може носити, бачиш як одні радіють, а інші ледве не на той світ ідуть… І донці не давай носити, нехай обережна буде.

– Та я й… казала. Й сама не хочу… – схлипувала Зоряна.

– Чого ж там не хочеш? Не здавайся. Люди багато чого не розуміють, за багато-що кісточки перемиють й осудять, а ти живи собі. Оце ж щастя? – він притягнув її руку й обережно погладив ніжно-персикову перлину на долоні. Там крім неї лежав іще з десяток білих сльозинок-перлинок.

– Так, раділа, що мене з села сход не вигнав, – з гіркотою в голосі сказала Зоряна.

– А в ту мить це було дуже важливо для тебе. Тож оці й поносити можна, щасливі, – усміхнувся кобзар.

– Але їх же тільки дві… А інші поки назбираю… Життя страшне йде нині… – зітхнула Зоряна.

– А ти не страшися. Якби я страшився, то не мав би жити. Он поки Остап мій прийде, то й вечір настане… Але я не можу так просто злякатися й… Старий я вже. Якщо мене не буде, то що з ним буде? – вголос думав кобзар. Його слова лилися літеплою дніпровою водою у липневий день.

– Та я й не…

– Ото й дві щастинки, дві сльозинки… й намисто твоє готове. Таке як життя. Зате ти завше пам’ятатимеш, що пережила й чого вже не боїшся, що зійшло в забуття зі сльозами, а що ще болить…