Шкільний Форсаж та Бейсбол Головного Мозку: Нові Експонати Паноптикуму

Ну що, мої не такі вже й чисельні шанувальники підліткового заповідника дурості. Поки ви там перетравлювали першу порцію моїх мемуарів, я згадав, що наш шкільний паноптикум не був би повним без ще кількох штрихів до портретів наших ментальних титанів. Вмощуйтеся зручніше, діставайте свой попкорн, ми продовжуємо занурення на саме дно підліткової еволюції.

Акт IV. Форсаж по-селянськи: Шумахери без мізків

Як ви вже знаєте, у директора був синочка — еталонний вундеркінд, який читав по складах. Так от, цей геній міцно товаришував з одним пасажиром із нашого ж класу. Зріст у цього кадра був такий, що в армії його б без медогляду взяли в десант за здатність міняти лампочки без драбини. Одним словом — найдовша шпала в кабінеті.

І от ці два дундуки мали унікальну розвагу. Кожного разу, коли клас переходив з кабінету в кабінет, вони влаштовували... ралі. Ні, не бігали наввипередки. Вони ротом імітували звуки двигуна. Уявіть собі: летять коридором два тіла, на всю глотку роблять «вжжж-вжжжж», імітують перемикання передач, витискання зчеплення і видають характерний звук падіння обертів, коли «машина» заходить на віраж біля туалету.

Цей чемпіонат «Формули-Ідіот» тривав десь до 8 класу, поки наші гонщики не влетіли на повній швидкості в якусь шестикласницю. Дівчинка, природно, на асфальт, сльози, соплі, істерика — повний пакет постраждалих у ДТП. І що зробили наші шумахери? Правильно, просто проігнорували «трупи» і погнали далі. Більше того, вони потім ще кілька днів з гордістю розказували всьому класу, яке круте та епічне у них вийшло зіткнення.

Але тріумф автоспорту тривав недовго. Про аварію дізналася класна керівниця, викликала цих болідів на килим. Що там відбувалося — таємниця за сімома печатками, але фінальний акорд поставив батько збитої дівчинки, який провів із ними таку душевну бесіду, що звук двигуна в їхніх ротових порожнинах заклинило назавжди. Перегони закрилися через банкрутство спонсорів.

Акт V. Червона шпала та мантальна покірність

Про цього довгого друга директорського синочка взагалі не було б чого згадувати — сіра, хоч і довга біомаса. Якби не один феноменальний факт. 

Наша класна керівниця виховала не одне покоління рабів, тому завжди повторювала в класі залізобетонну мантру: «Якщо тебе сварить учитель — встань, опусти голову, мовчки слухай і червоній!». І ось ця двометрова шпала виконувала інструкцію з точністю німецького годинника.  

Уявіть картину: стоїть посеред класу гігант під стелю, голова опущена, очі в підлогу і... червоніє. Як він примудрявся викликати прилив крові до обличчя чисто за командою вчителя — для мене досі залишається найбільшою загадкою біології. Це був якийсь задокументований історичний факт дресирування. 

Для порівняння, коли якісь подібні спроби публічного приниження застосовували до мене, я просто ставав, дивився вчителю прямо в очі з виразом абсолютної порожнечі й думав: «Ну гавкай, гавкай, сердешна... Все одно у твоєму житті немає жодної радості, крім цього щоденного вереску за копійчану зарплату». Працювало безвідмовно, рекомендую.  

Акт VI. Бейсбол головного мозку та шкільна амнезія

Ну і на десерт повернемося до нашого старого знайомого — того самого двометрового амбала-охоронця капловухого ельфа з попередньої історії. Цей «богатир» одного разу ледь не перевів одного з наших однокласників у статус постійного клієнта нейрохірургії.

Притягнув цей обдарований у школу справжній бейсбольний м`яч. Хто тримав його в руках, знає — це майже камінь, обтягнутий шкірою. І от на одному з уроків, чи то від хронічного браку сірої речовини, чи то від нудьги, цей амбал починає швиряти м`яч через увесь клас прямо в дошку.

Для розуміння масштабів катапульти: Тіло стояло біля вхідних дверей, а дошка знаходилася на відстані приблизно 7–8 метрів. Він запускав м`яч у дошку, той рикошетив назад через увесь клас, амбал його ловив і знову запускав. Це ж з якою дурною силою треба було метати той снаряд, щоб він пролітав сумарно 14-15 метрів і не втрачав кінетичної енергії?  

Він грав у цей палеолітичний тетріс доти, доки м`яч після чергового рикошету від дошки не прилетів з усього розмаху в голову іншому однокласнику. Результат — струс мозку, лікарня, зіпсоване здоров`я.

А тепер найцікавіше, суто в стилі нашої «чесної та правової» школи: нашому метателю ядер за це не було НІ-ЧО-ГО. Абсолютно. Шкільна адміністрація разом із директором (ну ви пам`ятаєте татуся нашого мопедиста) тихцем зам`яла справу, спустивши все на гальмах. Батькам щось наплели, журнал підкоригували — і вуаля, чистий спокій.

А тепер, мої дорогі читачі, у мене до вас пропозиція. Якщо у вас у класах теж водилися подібні унікальні екземпляри, які швиряли важкі предмети, протирали дупами вікна або імітували звуки автопрому в коридорах — ласкаво просимо в коментарі. 

Оголошую офіційний старт марафону на здобуття локальної Премії Дарвіна для шкільних (і не тільки) експонатів. Діліться своїм трешем, разом посміємося з цього заповідника. На зв`язку! 😎🖕💥