Звичка

ти дихаєш — мов місто під ранок,

де ще не згасло світло у кіосках,

де жінка миє вікна на пʼятому,

а я все ще ношу твої сорочки.

постіль тримає вагу,

як балкон — залишене ліжко.

ти наче пішов — але двері

не зачинились остаточно.

моє стегно пам’ятає долоню —

не по жесту, а по наміру.

як ти торкався — ніби не вперше,

але так, наче вчився знову.

чай вистигає на підвіконні,

у повітрі — трохи кориці й тиші.

нічого не сказано —

але все вже було.

твій запах в ковдрі,

мій голос у ванній,

дві зубні щітки —

і одна порожнеча в шафі.

це не кохання.

це — коли ти ще в мені,

навіть коли вже ні.

як недоспіваний куплет

на радіо в таксі.

і я стою біля плити —

знаю, як ти любиш яєчню без молока,

і хоч тебе тут нема —

звичка ставить другу тарілку

ще не вивітрилась з пальців.