Невимушена

Стало невимушено гарно. Так і хочеться цілими днями блукати стежками рідного міста… Як би там не було,а осінь це не депресивне стерво,а вельми чудова пора,що дарує багато емоцій. Ця не вийняток. Не знаю ще чи є продовження казки,зате миттєвостями попелюшкою я все ж себе відчула. Знову й знову повертаюсь в той час,де поруч всі-і ніхто водночас .Натовп ,сміх,щирі емоції. Я вже давно нічого не чую-надто галасно. Не люблю такого,та цей випадок-особливий. Якщо бути відвертим,то кожна подія в нашому житті особлива,кожна несе в собі якийсь сенс,часто прихований.
Хочу розгадати власний ребус,та поки якось не дуже виходить. Всі мабуть погодяться,ми надто часто власноруч ускладнюємо собі життя. Все просто: ми надто багато думаємо і надто мало діємо. Чомусь я дуже гостро це відчула саме в той момент, коли знову зустріла його там серед натовпу. Вистачило одного погляду:все надто складно,щоб просто відступитися,щоб просто забути. Дике благання в очах і нерозуміння оточуючих…не піддалась. Наважилась. Підійшла. Ціна була варта нагороди. Поруч всі-і нікого водночас. Натовп,сміх,щирі емоції і він. Ніч і протягнута рука…ця посмішка…виявляється для щастя потрібно зовсім мало. Відчувати і знати що ця хоч і коротка зате наша мить геть затуманює розум. Хочеться потонути в цьому відчутті,щоб час зупинився…
Зупинився. Ні,не час. Він. Все як завжди. Реальність надто близька до казки і часто втручається, вносячи власні корективи. Посмішка на прощання. Бажання показати повну невимушеність і байдужість. Кінець.
Ніч. Вулиці вже звичного міста. Натовп,сміх,щирі емоції і осінь. Насправді якою курвою ви б її не вважали,зате вона та одна з небагатьох,хто завжди поруч,незважаючи на ваші негаразди й помилки. Вона не зрадить. Навпаки,приходить і щоразу знову і знову змушує нас покохати реальність,хоч та і втрутилась,забравши рештки казки. Адже навколо стало так невимушено гарно і хто знає чи справді існує поняття «Кінець».